Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

О. Забужко, Л. Денисенко, I. Роздобудько, H. Шевченко, Г. Вдовиченко, А. Кокотюха, M. Іванцова, Є. Положій, H. Сняданко, Є. Кононенко, С. Жадан

Жити – пити

Збірка оповідань

Передмова

«Це був не я».

«Це була не я».

Той, хто повернувся до тями і до своїх близьких із тимчасової алкогольної відсутності, іноді вимовляє ці слова.

Мати, яка загубила дочку і не пам'ятає: чи то брала малу з собою, чи то залишила подібній до себе та п'яній як ніч подружці – і жодна з них, хоча жорстко з'ясовує стосунки з товаришкою, насправді не впевнена, із ким саме була дівчинка, яку згодом так і не знайшли. Наче у воду впала.

Син, добряк і широка душа (коли не п'є) – проспав смерть матері та її похорон, лежав у сусідній кімнаті три дні поспіль, час від часу намацуючи пляшку та прикладаючись до неї. Навіть коли домовину виносили з хати, нічого не відчув. А тоді, як від дурного сну, прийшов до тями: що сталося?

Хлопчина, що боїться висоти, попросив прикувати його наручниками до батареї, аби не вийти з хати по чергову дозу. А тоді знайшов у шпарці в підлозі жіночу шпильку для волосся, мільйон жорстких навскісних рухів зробив по поверхні запальнички – і таки виточив гостру відмичку та й вислизнув через вікно

Передмова 6

на п'ятому поверсі, через пожежну хитку драбину, через дах – на волю, до своїх демонів.

Батько, якого не вдалося обминути при випадковій зустрічі, – донька спалахнула від сорому, ішла з хлопцем, вперше тримаючись за руки, а тато, уже в усій красі, хитнувся їм назустріч, ледве язиком обертаючи: «Які люди!..»

У кожного в родині хтось п'є. Або сам бухає, або близька людина, або родич другого кола, або друг, хто як рідний… Достатньо бути з собою просто чесним, аби згадати усе й усіх і погодитись: пияцтво стосується нас усіх. Тут своїх-чужих не буває. Налиганий матюкливий підліток, якого оминаєш на вулиці, у майбутньому може стати зятем. Чому ні? Наші шляхи такі непередбачувані. А п'яна дівчина біля під'їзду – згодом, через кілька років – невісткою. Теж цілком реальна перспектива. І тоді діти, які в них народяться, і наші онуки – це будуть одні й ті самі люди.

Ні, алкоголь – це, звісно, весело і прикольно. Він додає життю смаку та барв, розкриває нюанси відчуттів і збагачує сприйняття. Ненадовго. І поки ми – над ним. Якщо ж алкоголю вдасться підім'яти нас під себе, а йому це дуже часто вдається, то незчуємось, як феєрверк піднесення перейде у спустошеність, у втрату себе. Проживемо тоді свої неповторні роки, довгі чи нетривалі, а тоді наче жаром накриє: та це ж був не я. Люди, це був не я! Я мав прожити зовсім інше життя…

Галина Вдовиченко

Оксана Забужко

Пам'яті «проклятих поетів»

Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.

Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмо, ґеґи, бувалыцини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп'яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п'яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…

Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об'єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п'яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.

…Якісь налиплі лелітки, глухий відгомін відшумілого бенкету, можна нині вловити в Позаякових «Алкохоку», деяких ранніх оповіданнях Жолдака й Діброви, в «Рекреаціях» Андру-ховича… Небагато, скажемо прямо, і не те що до геніально-трагічно-юродивого Вєнічки Єрофєєва, а й до того-таки Довлатова українські «Меркуціо», попри, здавалося б, спільний пізньорадянський досвід, все ж ніколи не доросли: не витягли теми. Кажу це без докору, бо вини їхньої в тім нема: українська традиція не знає образу «симпатичного пияка» як культурного героя. На відміну від російської, де романсова циганщина з усіма її «ех-заґу-заґулял парнішечка» і «ти болі-болі-головушка» впродовж поколінь готувала масову свідомість до того, що напівпритомний М'ягков із його «легким паром» у чужій квартирі (про те, як такий персонаж мусив би ту квартиру ароматизувати, ніхто чомусь не замислювався!) може здатись молодій жінці еротично привабливим (ну, перебрав, подумаєш, із ким не буває!), в Україні популярна традиція до п'яниць ніколи поблажливою не була, тут все було трагічно без юродства – тьма і тьма: «Ой, кажуть люди, що він не п'є, / а він щодня із корчми йде, / а я, молода, перед нього / несу таляра золотого, / несу таляра золотого / викупить коня вороного», – і веселився не пияк, а жінка, коли їй вдавалось від нього втекти: «Лишу тя діти, лишу тя дрібні, а сама піду за Дунай», – якої пак іще недвозначнішої оцінки на матримоніальному ринку!.. (Майже весь наш діонісійськи-«вакхічний» фольклор, що характерно, жіночий – це ейфорія визволення від побуту, свято «сестринських» посиденьок, не плутати з пиятикою per se!). Щоб «культурно легітимізувати» пиятику, перевести її в позитивний образний ряд, довелося вже в 1990-ті («бубабістам» і послідовникам) сягати, перескоком через два століття, аж у пізнє бароко – до Енея, парубка моторного, котрий усе-таки НЕ пияк – радше раблезіанський гедоніст, але і в ньому, «на всеє зле проворному», неважко розпізнати майбутнього засоромленого Карася, який, нетвердо держачись на ногах, у глибині душі чудово знає, що заслужив не на обійми незнайомої красуні в чужій хаті, а на свою розлючену рідну Одарку з макогоном напоготові – цю земну іпостась Зевса-громовержця, чия місія – раз у раз штурхати «ледащо», котре збилося з шляху й застрягло в шинку: ану лиш, поганий-мерзкий-стидкий-бридкий, мерщій упхав голову під холодний струмінь, глитнув розсолу – і марш на корабель, огидо, тобі ж іще Рим будувати!..